<Версія>

ХТО Ж БУВ
ІДОЛИЩЕ ПОГАНЕ?

Про нього, власне, розповідають дві билини: про Київ і про Царгород. Розглянемо їх обидві.

Про всяк випадок нагадаю зміст першої: Ілля Муромець дізнається від каліки-перехожого (постійне його оточення), що Київ і Володимира захопив Ідолище з татарським військом; а богатирів нема – і князь тремтить як заєць. Муромець міняється з калікою одягом. У Києві він хамством дражнить загарбника, той жбурляє ніж, хибить, тоді Ілля вбиває його цим же ножем, а військо розбиває трупом ворога.

Про Муромця й «вірогідність» билин я писав у статті «Ілля Муромець і Соловей-розбійник», яка надрукована у грудневому числі 11001 року, тому, щоб не повторюватися, займуся тільки Ідолищем.

Його ім’я та прізвище однозначно вказують на язичництво. Про його національність не сказано ні слова, отже, це цілком міг бути рідновір. А навіть, якщо він насправді вербував татарів, то це зовсім не злочин! Дехто, згадавши про монголо-татарське іго, може сказати, що Ідолище запустив цапа в город; але, по-перше, за класичною історією воно почалося більше, як через двісті років після смерті Володимира(!); по-друге, все більше істориків визнають, що так зване монголо-татарське іго – вигадка для прикриття бандитських походів Невського та його нащадків. Окрім того, татарами нерідко називали всяких іноземців, навіть не обов’язково азіатів.

Тут є ще одне зауваження: Ідолище Погане може бути лише одним із імен полководця. В ті часи це бувало часто; а потім брехливі сказателі спеціально залишили тільки його, бо воно найменш привабливе.

Билина про Царгород вельми схожа. Звичайно, правитель у ній не Володимир, а Костянтин Боголюбович. Ім’я каліки названо – Іванище (жидівське). Ілля в ній дізнається подробиці про Ідолище у пересічного татарина, якого негайно вбиває! І, треба сказати, подробиці малопривабливі: якщо зріст у дві сажені можна віднести до слов’янської раси, то «сажень у ширину, мармиза, як люте лохалище; очі, як пивні кухлі, ніс у лікоть» – ознаки хозарські. Проте не будемо квапитися з висновками. По-перше, Ідолище в Києві загинув, тобто цей персонаж – зовсім інша особа. По-друге, все ж таки сказано, що він «потрощив святі образи». Себто це міг бути рідкісний виняток – жид, відданий язичництву, який вів громадянську війну з Костянтином. Але такий опис напасника може бути і цілком брехливим.

До речі, ілюстратори й екранізатори нерідко плутали обох Ідолищ (згадаймо хоча би фільм «Ілля Муромець», де Ідолище приїздив саме в Київ до Володимира). І робили ще одну помилку: надавали Поганому не жидівської, а татарської(!) зовнішності, про яку вже в тексті не сказано нічого!

Деякі критики говорять, що Ідолище, як і Соловей – людиноподібне чудовисько, властиве майже всім фольклорам. Як же з цим погодитися? Виходить, що тварина вела військо?! У язичників багато тварин священні, але ж не полководці!

Билини про Муромця й Ідолища схожі на такі, як про Олексу Поповича та його ворогів – Змія Горинича й Тугарина Змійовича, тому розгляну і їх. Знову-таки, про Олексу я писав у згаданій вище статті, тому мова про Змія Горинича – супротивника Поповича. Це не вогнедишний ящір, а людина! Адже він прийшов на бенкет до Володимира й усадовив свою княгиню на коліна. Таке ім’я він міг отримати за спритність (у Шаоліні навіть виникла школа Дракона). А те, що Змій не вхилявся святим образам і не вітався із князями-боярами, теж говорить про його відданість Рідній Вірі. Щоправда, зовнішність його вельми скидається на Царгородського Ідолища, проте це може бути запросто наклепом перекажчиків. А що робить Олекса?

Якщо Ілля мав справу з загарбником, то Олекса – з мирним гостем! Але він, ганебно порушуючи закони гостинності, ображає Змія (приблизно тими ж словами, що й Муромець Ідолища), а розлютивши, виходить розібратись і вбиває, потім вішає нещасну княгиню! Коментарі, на мою думку, зайві.

До речі, в одному місці билини Змія називають не Гориничем, а Тугаричем! Отже, Тугарин Змійович може бути його сином, названим на честь діда, а тому мав повне право ненавидіти Олексу за безжалісне вбивство батьків. Зовнішність його за текстом схожа на батьківську. В билині присутня ще одна деталь: калена стріла між очей, тобто, можливо, він прийшов уже поранений! Тим більше в нього не було підстав ухилятися святим образам і вітатися із князями-боярами. Його стрінули так же «тепло», як і батька, проте він був молодшим і спритнішим – і коли пожбурив у хама Олексу ножем, той сам ухилитися не зміг – зброю підхопив його слуга Яким Іванович.

Сам поєдинок між Поповичем і Змійовичем, очевидно, сильно прикрашений вигадками, та розглянемо і його. Знаючи, що Тугарин має паперові крила, Олекса молиться Богородиці (?) і викликає дощ. Але й на землі Змійович виявляється могутнім супротивником – і Попович загинув би, якби не вжив обману, щоби не сказати, підлоти: сказав, що позаду ворожа підмога – той обернувся і Олекса відрубав йому голову. У деяких варіантах він докоряє Тугарину за те, що той привів допомогу собі.

Існують і інші, ще більш одмінні перекази. Скажімо той, де супротивники стрічаються не на бенкеті, а в чистому полі, але й там Олекса долає хитрістю: прохає Тугарина підійти ближче, бо не чує, й несподівано наносить удар шелепугою. А ще в одному варіанті Тугарина вбиває… не Олекса, а його слуга Яким!

А після перемоги Попович везе відрубану голову недруга Володимирові та пропонує зробити з неї пивний казан, із очниць – пивні кванарки, з вух – блюдечка для закусок. Нічого не нагадує? Правильно! Майже так учинив Володимир, убивши Святослава Хороброго, якому набивався у сини, хоч і не так по-блюзнірському. Звертаю увагу також на те, що з голови намірялися зробити тільки застільні причандали! Далі інтереси Володимира й Олекси не йшли!

Якщо в тлумаченні Ідолища та Змія я користувався майже здогадками, то про Тугарина вказівки в літературі є. У коментарях Б. Путилова до билин, виданих у «Бібліотеці поета», сказано із сумнівом, що Тугарин – це половецький хан ХІ ст. (Тугор-кан) і з впевненістю, що це ім’я походить од слов’янського кореню туг, що позначає образу, гноблення, горе. Значення, щоправда, неприємні. Зате В. Калугін у коментарях до іншої збірки говорить приблизно те ж саме, але додає тлумачення Ю. Смирнова й В. Смолицького: «Ім’я Тугарин поряд із багатьма іншими епічними іменами (Богатир, Добриня, Дунай, Залешанин, Казарин, Пересвіт, Рахман, Салтан, Соловей, Сухан, Тороп, Хотен і інші), було власним «некалендарним» ім’ям у русинів упритулок до кінця XVII сторіччя… Найбільш ймовірним здається, що воно було для його носіїв свого роду оберегом, який запобігає зуроченню, чаклунству нечистої сили. Вибір навмисне «дурного» імені в якості оберегу відомий як звичай у багатьох народів, у тому числі й у слов’ян».

Отже, ім’я Тугарин – слов’янсько-язичницьке. Іще один доказ – знайомий нам з дитинства – образ Тугара Вовка.

Якщо я не помиляюсь, і Ідолище, і Змій, і Тугарин – патріоти Русі й Рідної Віри, то залишається лише побажати історикам пошвидше вернути нам їхні імена, як це сталося із Солов’єм.

МСТИСЛАВ